Ігор «Піаніст» Михайлишин: «До Іловайська ми не розуміли, хто з нами воює»

22 июля 15:51
Звёзд: 1Звёзд: 2Звёзд: 3Звёзд: 4Звёзд: 5
Загрузка...
Фото: Елена Павленко / Facebook
журналист
ігор михайлишин

Ігор грав на піаніно на Майдані в полоні. Фото: depo.ua

Про пригоди цього 27-річного хлопця можна писати роман. Ігор Михайлишин з позивним «Піаніст», юрист за освітою, піаніст Майдану, боєць батальйону «Донбас», гранатометник і військовополонений, а зараз іще й студент консерваторії та письменник, привіз до Харкова збірку творів авторів-ветеранів «Слово про війну» і розповів про подальші плани «ХН».

У 2014-му був батальйон «Донбас», гранатометний розрахунок, Іловайськ і 120 днів полону. Потім – визволення, демобілізація, вступ до Київського інституту музики та письменництво. Але спочатку 23-річний юрист-випускник приїхав до Києва на Майдан.

«Грали, аж поки метро не відкриється»

Ігоре, чому ви поїхали тоді до Києва?

– Я в 2013 році закінчив Чернівецький університет, отримав диплом юриста. Мій батько – адвокат, я планував помічником до нього влаштуватися, зв’язати життя з юриспруденцією. Але почалися події на Майдані, мій менший брат, що тоді навчався у коледжі, поїхав першим, а я вже слідом за ним.

І як ви знайшли там піаніно?

– Хлопці розмалювали інструмент і принесли його під кордон «Беркуту». Є відома фотографія про це. А потім це піаніно залишили на Майдані – воно з’являлося то в одному місці, то в іншому, десь у десяти місцях. Усі бажаючі могли пограти, навіть черги вистроювались. І мені захотілося зіграти. Я грав Баха, Токату і фуру ре-мінор, але не дуже вийшло: був мороз, руки були зажаті.

Часто ми збиралися біля піаніно о 10–11 ночі і грали, аж поки метро не відкриється, усю ніч. Перехожі зупинялися, слухали – хто 10 хвилин, а хто й годину міг простояти. Бувало, гроші пропонували за гру, але ми не брали.

– Після Майдану ви пішли добровольцем в зону АТО. Чому саме до батальйону «Донбас»?

– Після президентських виборів було дуже багато батальйонів. Майже кожен політик в Україні хотів зробити собі маленьку армію. У Тимошенко був «Рух опору», у Ляшка – «Україна» і так далі. Вибір був дуже великий, але я зупинився на «Донбасі», бо в них уже була якась історія. Був бій під Карлівкою, де загинуло багато хлопців. Плюс до того у них був тренувальний табір під Києвом.

– Важко було? Адже ви не служили в армії, так?

– Я б не сказав. Мені там все подобалось. Були якісь важкі моменти на тренуваннях, але чогось такого надто важкого не було. Це було середовище вмотивованих людей, ми один одного підживлювали цим.

Чому ви обрали спеціальність гранатометника?

– Так випадково вийшло. До нас у намет переселився мій майбутній командир, йому доручили створити гранатометний взвод. І майже половина намету пішла до нього. Я навіть не уявляв у цивільному житті, що буду колись із гранатомета стріляти.

«Били, з пістолетів травматичних стріляли, імітували розстріли»

А як вас у полон взяли? Пам’ятаєте саме той момент, коли зрозуміли – все, треба здаватись?

– Була дуже складна ситуація під Іловайськом. Сили ворога в кілька десятки разів переважали наші, у нас було дуже багато вбитих і поранених. Я не міг відходити – командира мого гранатометного розрахунку і напарника поранило, я просто не хотів їх кидати. Думав так: якщо я так егоїстично вчиню і прорвуся, а вони загинуть, я собі не пробачу. Довелося капітулювати. Потім росіяни відділили окремо «Донбас» від усіх інших батальйонів. Поранених і жінок віддали «Червоному Хресту», а нас, 108 чоловік, забрали в Донецьк.

Вас у полон брали росіяни чи місцеві ополченці?

– До Іловайська ми не розуміли, хто з нами воює. Коли дізналися, що це – російська регулярна армія – були шоковані. Але коли ми почали контратакувати, зрозуміли, що ворог не такий страшний, як його малюють. Тоді ми набрали полонених і дізналися, що це точно росіяни, регулярна армія.

михайлишин

Ми збиралися біля піаніно о 10–11 ночі і грали, аж поки метро не відкриється". Фото: Константин Чегринский / KHARKIV Today

Ви питали їх, навіщо вони приїхали і що думають про війну?

– З командирами я не говорив, а рядові казали: «Нам наказали їхати, і ми поїхали». Але вони знали, що вони в Україні, думали, що виконують якусь миротворчу місію.

– Чи застосовували до вас тортури в донецькому полоні?

– Дуже жорстоких тортур не було – руки нам не відрізали і шкіру не знімали. Принаймні, я про це не знаю. Били, із пістолетів травматичних стріляли, імітували розстріли. Більше психологічно давили.

– У полоні була надія повернутися додому, чи ви тоді вважали – це все, далі лише розстріл?

– Командир домовився з російським офіцером, щоб нас не віддавали сепаратистам. Ми вважали, що ті нас точно вб’ють. Той пообіцяв: «Я даю слово російського офіцера, що ми вас не передамо». Але на наступний день виявилось, що це слово нічого не варте. Нас повезли в Донецьк, і ми були налаштовані на те, що нас відразу розстріляють. Перші дні не давали їсти, але коли нарешті дали, ми зрозуміли, що вбивати нас не будуть. Подумали – якісь, можливо, йдуть перемовини.

А з місцевими жителями ви спілкувалися? Вдалося дізнатися їхні настрої?

– У Донецьку ми нікуди не виходили, постійно в підвалі сиділи. В Іловайську пробули два з половиною місяці, нас водили на роботи – відбудовувати місто. Там різні люди були. За моїми спостереженнями, там половина точно була за нас. Багато було таких випадків: люди намагалися допомогти хлопцям, які на роботу ходили, – телефоном, їжею, одягом. Ми обрізали гілки в центрі, а коли верталися строєм на базу, підійшли мати з дочкою, передали нам великий пакет із їжею, сказали: «Тримайтеся, ми за вас». Але були і такі, що підбігали й кричали: «Дайте мені автомат, я їх розстріляю».

«В Іловайськ повернутись, рояль доремонтувати»

– Була якась цікава історія з піаніно в донецькому полоні?

– Ми працювали на відновленні музичної школи, де стояло піаніно. І я попросився зіграти. Коли почав грати, там деякі вчителі і директорка вийшли мене послухати. Я сказав, що піаніно розлаштоване, я міг би налаштувати. Місяць я налаштовував їм інструменти, які розлаштувалися від звукової хвилі. Так ми з другом один рояль ремонтували, він його вкрив двічі лаком, мав і третій вкрити, але не встиг – нас обміняли. Я йому тепер нагадую, що треба в Іловайськ повернутись, рояль доремонтувати. Були, звісно, вчительки, налаштовані вороже до нас, але вони свою ворожість не виявляли.

Війна вплинула на ваше рішення стати професійним музикантом?

– Звісно, що вплинула. Саме в полоні я вирішив поміняти вектор життя, зв’язати його з музикою. Так обставини складалися, що я вступив, закінчив перший курс.

– Важко вчитися?

– Я отримую колосальне задоволення. Порівнюю це з юрфаком, де я ледве висиджував пари, а тут із відкритим ротом сиджу й чекаю нових і нових.

– Ким ви себе бачите через п’ять років – письменником, музикантом?

– Життя покаже. П’ять років тому я думав, що буду адвокатом. Тому зараз не хочу загадувати.

Комментариев: 0
Харьков сто лет назад: немецкие войска пасут лошадей в парке, в городе не хватает хлеба В Харьковской области объявили штормовое предупреждение
Перейти на главную страницу 2day.kh.ua Перейти на 2day Авторы