Чотири роки тому я востаннє бачила Женю Котляра…

20 февраля 12:33
Звёзд: 1Звёзд: 2Звёзд: 3Звёзд: 4Звёзд: 5
Загрузка...
Фото: facebook.com/hanna.polyak
громадський активіст Польщі

Зараз 19 лютого, 16.23. Чотири роки тому десь у цей час я востаннє бачила Женю Котляра. Він попросив мене їхати вже додому і провів із Майдану - і я не думала, що іще один вранішній дзвінок завтра - і все закінчиться. Подумати тільки - чотири роки...

Навіть не знаєш, що сказати - коли водночас все далеко і близько. І зрештою, там внизу я не була - мені нічого "героїчного" не згадується, бо в мене особистого героїчного нічого не було. Пам'ятаю, як ми з Артемом і Максом серед ночі багато разів приносили ліки і хірургічні матеріали. Пам'ятаю ледь-ледь операційну в Михайлівському - сильно роззиратись часу не було - треба було знов бігти по ліки. Як з аптеки в аптеку, а потім до Львівської площі нас підвозила незнайома рудоволоса жінка, яка сказала, що лишили дитину спати вдома і сподівається, що дитина не прокинеться до її повернення (самі ми віддали дворічного Юру подрузі, яка взагалі не підтримувала Майдан, переймалась тільки, щоб з нами і з Женею та іншими друзями нічого не сталось). І як ми побачили Женю 18 лютого біля Михайлівського вночі, забрали його рюкзак, а потім він пірнув униз - і не став повертатись додому.

А 19 лютого - тільки ця остання зустріч (я приходила якісь ліки принести - спустилась - у порівнянні з нічним пеклом серед дня було умовно спокійно). Я пам'ятаю мальтійський імбирний чай (Женя дуже радів, що він є), все частіші звуки "хлопавок" згори (Женя сказав, що це шумові гранати, і коли їх стало "занадто багато " на його думку - спровадив мене додому). Пам'ятаю його закопчений одяг і респіратор, від якого вже не було ніякого толку і я його забрала. І пам'ятаю, що було дуже тривожно і страшно - за всіх - і соромно, що не можу залишитись із ними. Але не було жодного відчуття, що ми прощаємось назавжди, ніяких "інтуїцій". Єдина інтуїція була - що вмовити його повернутись додому виспатись хоч на одну ніч (чи день) напевно не вийде, хоча було б дуже добре. аби вдалося це зробити. Не вдалося.

Вчора прочитала в новинах, що вшанувати пам'ять Небесної Сотні прийшло "близько ста людей". Сподіваюсь, що насправді їх було більше, і ще сьогодні й завтра буде багато. Бо ж не може бути так, що за чотири роки все так забулось. Я теж не прийду в ці дні на Інститутську, але якби була в Україні, прийшла б.

Небесна Сотня - це наше героїчне як воно є. Спробую написати про це польською для друзів, які слухають Моравецького і думають, що Україні не пощастило на героїв. Ось нам "пощастило" на цілу сотню. Спробую розповісти їм про Женю - тут є люди, яким цікаво, хто були ті люди, які загинули на Майдані.

Але чесне слово, краще б Женька не був героєм, а був живий.

Вічна слава і світла пам'ять усім загиблим.

Оригінал: Ганна Поляк/Facebook

Комментариев: 0
Люди страдают психическим расстройством под названием "Ненависть к деревьям" Про миротворців ООН
Перейти на главную страницу 2day.kh.ua Перейти на 2day Авторы